українською внизу

Zinaida Panina: “In meinem Leben ist dies bereits der zweite Krieg.”

Die Bewohnerinnen von Charkiw, Zinaida Panina und Alla Naboka, hätten in ihrem friedlichen und ruhigen Leben nie gedacht, dass sie eines Tages ihre Heimatstadt und die geliebte Ukraine verlassen müssten. Aber ihr geliebtes Charkiw wurde von den ersten Tagen an zu einem der heißesten Kriegsschauplätze, der schweren Beschuss ertrug. Deshalb mussten die Frauen evakuiert werden. Ihre Geschichte handelt von einem Kampf ums Überleben und Gefahr, von Fürsorge und Selbstlosigkeit. Von der Tatsache, dass selbst im fortgeschrittenen Alter ein Umzug in ein anderes Land möglich ist, insbesondere wenn es Menschen gibt, die Unterstützung und Hilfe leisten können.

Zinaida Panina feierte in diesem Jahr ihren 103. Geburtstag. Sie wurde in Lugansk in einer kinderreichen Bergarbeiterfamilie geboren und war das sechste von sieben Kindern. Hier verbrachte sie auch ihre Kindheit. Als der Zweite Weltkrieg ausbrach, gingen drei ihrer Brüder an die Front, zwei von ihnen kehrten nicht zurück, sie starben. Zinaida wurde zu dieser Zeit an einer Hochschule unterrichtet und musste zusammen mit der Bildungseinrichtung nach Tiflis, Georgien, evakuiert werden. Dort musste sie auf einem Kriegswerk sehr hart arbeiten, fast ohne Erholung und freie Tage.

“Nach dem Krieg kehrte ich in die Ukraine zurück”,  erinnert sich Zinaida. “Dort traf ich meinen Mitschüler, der von der Front zurückgekehrt war. Ihm wurde eine Stelle am Allunions-Forschungsinstitut in Charkiw angeboten. Wir heirateten und zogen dorthin um. Unsere beiden Kinder, ein Sohn und eine Tochter, wurden geboren. Als die Kinder aufwuchsen, begann auch ich zu unterrichten – an einer Maschinenbau-Fachschule. Ich liebte meine Arbeit sehr. Mein ältester Sohn wurde Radioelektronikingenieur, starb jedoch im Alter von 41 Jahren. Dies traf meinen Mann sehr, und vier Jahre später verstarb auch er. Aber dank meines Sohnes habe ich jetzt 2 Enkelkinder und 4 Urenkel. Leider leben sie alle in verschiedenen Ländern.”

Zinaidas Tochter Alla wählte ebenfalls den Lehrberuf und unterrichtete Englisch an einer pädagogischen Universität. Sie hat zwei Kinder und fünf Enkelkinder. Am 24. Februar, als russische Truppen ohne Vorwarnung begannen, ukrainische Grenzen und Flughäfen zu bombardieren, hätte Alla Naboka im Kreise ihrer Familie ihren Geburtstag feiern sollen. Aber anstatt erwarteter Glückwünsche hörte sie morgens Explosionen. Zuerst glaubte sie nicht, dass der Krieg ausgebrochen war. Aber die Explosionen wiederholten sich, und es wurde klar, dass es ernst war.

“Ich geriet in Panik”, erinnert sich Alla. “Ich dachte sofort an meine Mutter – wie haben diese Geräusche auf sie eingewirkt? Sie lebte nicht mit mir, also rannte ich sofort zu ihr. Zum Glück ging es ihr gut – sie hatte Hörprobleme, daher hörte sie die Explosionen nicht sehr gut und hatte deshalb keine Angst. Dann wurden die Geräusche lauter und häufiger. Das erinnerte meine Mutter an die Zeiten des Zweiten Weltkriegs, und auch sie hatte Angst. Sie konnte nicht glauben, dass so etwas wieder passieren könnte.”

In den ersten Tagen wurden in Charkiw alle Geschäfte leergeräumt, daher waren Versuche, die notwendigsten Lebensmittel zu kaufen, erfolglos. Später wurden alle Straßen der Stadt abgesperrt, und den Menschen wurde befohlen, sich näher an Schutzräumen aufzuhalten und nicht auf die Straße zu gehen. Alla konnte nicht ständig zu ihrer Mutter Zinaida gehen, die zwei Blocks entfernt lebte, daher beschloss sie, sie zu sich nach Hause zu holen. Es war fast unmöglich, sich in der Stadt zu bewegen, und alles klappte nur mit Hilfe von Bekannten, die die Frauen im Auto mitnahmen. Nach dieser stressigen Erfahrung verschlechterte sich der Zustand von Zinaida, einer zuvor lebhaften und ziemlich unabhängigen Großmutter, erheblich. Sie mussten sie in den dritten Stock zur Wohnung ihrer Tochter tragen.

In Allas Wohnung verbrachten die Frauen etwa zwei Wochen. In der Stadt ertönten ständig Sirenen und Explosionen, aber Zinaida konnte nicht ständig in den Bunker gehen, also versteckten sie sich größtenteils im Badezimmer oder im Flur. Die notwendigen Medikamente gingen zur Neige, und das weitere Leben in Charkiw wurde unmöglich. Daher beschlossen sie, in die Westukraine zu reisen.

Freunde von Allas Kindern, ein junges Paar mit einem Baby, kamen den Frauen zu Hilfe und nahmen sie mit in ihr Auto. Die Fahrt in die Region Iwano-Frankiwsk dauerte 5 Tage und schien endlos. Auf den Straßen gab es riesige Staus, und es war sehr schwer, Benzin für das Auto zu finden. Außerdem befand sich neben den Menschen im Auto auch ein Haustier des jungen Paares.

“Dank der Freiwilligen fanden wir einen Ort zum Ausruhen, und das war unsere Rettung”, sagt Alla. “Unser Fahrer musste sich ausruhen, er saß sehr lange am Steuer. Die junge Mutter, seine Frau, kümmerte sich ständig um das Baby. Meine Mutter hatte nach dem langen Sitzen Schmerzen. Deshalb habe ich mich um alle gekümmert – Lebensmittel besorgt und Essen für die weitere Reise zubereitet. Und als wir schließlich am Ziel ankamen, waren wir glücklich, endlich ausruhen zu können, und das auch noch an einem ruhigen Ort ohne Bombenangriffe.”

Die Frauen erholten sich etwa eine Woche von der anstrengenden Reise. Aber Zinaida ging es nach dieser Reise schlechter – sowohl körperlich als auch psychisch. Sie hatte Gedächtnisprobleme, hörte auf zu laufen und zu schlafen und benötigte ständige Pflege. Es gab keine klare Vorstellung davon, wie es weitergehen sollte. Außerdem war das Leben in einer gemieteten Wohnung in einer fremden Stadt sehr teuer.

In dieser Zeit erhielten die Frauen Nachrichten von Allas Kindern, die am Vortag nach Deutschland gegangen waren. Sie hatten sich gut eingelebt und begonnen, eine Wohnung für Zinaida und Alla zu suchen. Als diese Frage geklärt war, reisten die Frauen nach Deutschland und ließen sich in Essingen nieder. Hier begann ein neues Leben – ruhig und sicher. Im ersten Jahr konnte Alla aufgrund der ständigen Pflege ihrer Mutter keine deutsche Sprache lernen, obwohl sie es sehr wollte.

“Wir hatten großes Glück, wir trafen hier Ulrike Bock”, erzählt Alla. “Von den ersten Tagen unseres Aufenthalts an, hat sie uns ständig geholfen. Sie hat sehr viel für unser Wohlgefühl getan und uns geholfen, uns von den erlebten Stresssituationen zu erholen. Das Sprechen mit Ulrike und ihrer Familie ist einfach und angenehm, da wir Englisch sprechen. Außerdem treffen wir uns regelmäßig, gehen in den Wald und die Berge, spazieren und genießen die wunderbare deutsche Landschaft.”

Die Frauen sind auch sehr dankbar für die Hilfe von Dr. Christofor Brenner und der Physiotherapeutin Beate Homm, die ihnen bei der Pflege von Zinaida geholfen haben. Die Ärzte halfen auch, ein spezielles Bett zu beschaffen, in dem sich Zinaida sicher und bequem fühlen kann. Und Alla kann sich endlich ihren eigenen Angelegenheiten widmen.

“Wir sind allen sehr dankbar, die uns geholfen haben”, sagt Alla. “Es gibt viele solcher Menschen. Und ich wünsche aufrichtig, dass es ihnen allen so gut wie möglich geht. Jetzt passen wir uns an, gewöhnen uns an ein neues Leben, lernen neue interessante Menschen und eine neue Kultur kennen.”

Зинаїда Паніна: “В моєму житті це вже друга війна”

Харківчанки Зинаїда Паніна та Алла Набока в своєму мирному та спокійному житті навіть не думали, що колись їм доведеться покинути і рідне місто, й улюблену Україну. Але рідний Харків з перших днів став однією з найгарячіших бойових точок,  що зазнали великих обстрілів. Тому жінкам довелося евакуюватися. Їх історія – історія про боротьбу за життя та небезпеку, про турботу та самовідданість. Про те, що навіть у старшому віці переїзд до іншої держави можливий, особливо якщо поруч є ті, хто може підтримати та допомогти.

Зинаїда Паніна в цьому році відзначила свій 103 день народження. Вона народилася на Луганщині в багатодітній шахтарській родині – була шостою дитиною з семи. Там минуло й її дитинство. Коли почалася друга світова війна, троє її братів пішли на фронт, двоє з них не повернулися, загинули. Зінаїда в той час навчалася в інституті та разом з навчальним закладом була вимушена евакуюватися в Тбілісі, в Грузію. Там доводилося багато працювати на військовому заводі – майже без відпочинку та вихідних. 

“Після завершення війни я повернулася в Україну, – згадує Зинаїда. – Зустріла тоді свого однокласника, що повернувся з фронту. Йому запропонували роботу у Всесоюзному науково-дослідницькому інституті в Харкові. Ми одружилися та поїхали туди жити, народилися син та донька. Коли діти підросли, я також пішла викладати – в машинобудівельний технікум. Дуже любила свою роботу. Старший син став інженером-радіоелектронщиком, але загинув у віці 41 року. Це підкосило чоловіка, та через 4 роки його також не стало. Але завдяки сину я маю 2 онучок та 4 правнуків. На жаль, всі вони живуть в різних країнах”.  

Донька Зинаїди Алла також обрала викладацьку діяльність – навчала студентів педагогічного університету англійській мові. В неї двоє дітей та п’ятеро онуків. 24 лютого, коли російські війська без попередження почали бомбардувати українські кордони та аеропорти, Алла Набока мала би святкувати в родинному колі свій день народження. Проте замість очікуваних привітань, вранці вона почула звуки вибухів. Спочатку не повірила, що війна розпочалася. Але вибухи повторювалися, й стало зрозуміло, що все серйозно.

“В мене почалася паніка, – згадує Алла. – Одразу подумала про маму – як на неї вплинули ці звуки? Вона жила окремо, тому я одразу побігла до неї. На щастя, в неї було все добре – вона має проблеми зі слухом, тому не дуже почула ці вибухи, а тому не злякалася. А потім звуки ставали все гучніше та частіше. Це нагадало мамі часи другої світової війни, й тоді їй стало також страшно. Вона ніяк не могла повірити, що це може повторитися знову”. 

З перших днів в великому Харкові всі магазини швидко стали спустошеними, тому спроби придбати найнеобхідніші продукти не мали успіху. Пізніше в місті перекрили всі вулиці, а людям наказали перебувати ближче до укриттів та не виходити назовні. Алла не могла постійно ходити до мами Зинаїди, що жила за два квартали, тому вирішила перевести її до себе додому. Пересуватися містом було майже неможливо, все вийшло тільки завдяки допомозі знайомих, що довезли жінок на автівці. Переживши цей стрес, до того ще жвавій та доволі самостійній бабусі Зинаїді, погіршало. На третій поверх до квартири доньки її несли на руках. 

В квартирі Алли жінки прожили близько двох тижнів. В місті постійно звучали сирени, вибухи, проте постійно спускатися в укриття Зинаїда не могла, тому ховалися здебільшого в ванній кімнаті чи в коридорі. Необхідні ліки підходили до кінця, подальше життя в Харкові ставало неможливим, тому вирішили виїжджати до західної України. 

На допомогу прийшли друзі дітей Алли – молода родина з немовлям, що взяли жінок до себе в машину. Дорога до Івано-Франківської області, яка зазвичай займає 14 годин, зайняла 5 діб – вона здавалася нескінченною. Усюди були величезні автомобільні пробки, дуже важко було знайти паливо для автівки, до того ж крім людей в машині молодої родини був їх домашній улюбленець. 

“За допомогою волонтерів ми знайшли якесь місце для відпочинку, і це було хоч якесь спасіння, – розповідає Алла. – Нашому водієві потрібно було перепочити, він дуже довго був за кермом. Молода мати, його дружина, постійно турбувалася про дитину. В моєї мами все дуже боліло після довгого сидіння без руху. Тому я взяла на себе турботу про всіх – закупила продукти та приготувала їжу для подальшої поїздки. І коли ми добралися до місця, ми були щасливі, що можемо нарешті відпочити, ще й в тихому місці, де немає бомбардувань”. 

Приблизно тиждень жінки приходили в себе після виснажливої подорожі. Але Зинаїді після цієї дороги стало гірше – й фізично, й психічно. В жінки почалися проблеми з пам’яттю, вона перестала ходити та спати, потребувала постійного нагляду. Що робити далі вони не знали. До того ж жити в арендованій квартирі в чужому місті було для них дуже дорого. 

В цей час жінки отримали новини від дітей, що напередодні виїхали до Німеччини. Вони добре облаштувалися та почали пошук квартири для Зинаїди та Алли. Коли це питання було вирішене, жінки вирушили до Німеччини, оселилися в Есінгені. Тут вже розпочалося нове життя – спокійне та безпечне. Перший рік Алла не могла вивчати німецьку мову через постійний догляд за мамою, хоча дуже хотіла. 

“Нам дуже пощастило, ми зустріли тут Ульріке Бок, – розказує Алла Набока. – З перших днів нашого перебування, вона постійно нам допомагає. Вона зробила дуже багато задля нашого комфорту й того, аби ми скоріше позбулися стресів, які довелося пережити. Спілкуватися з Ульріке та її родиною легко й приємно, ми спілкуємося англійською. До того ж постійно зустрічаємося, ходимо на прогулянки в ліс та гори, разом насолоджуємося чудовими німецькими краєвидами”. 

До того ж жінки дуже вдячні лікарю Кристофору Бренеру та фізіотерапевту Беаті Хомм, що допомагають доглядати Аллі за її мамою. Лікарі допомогли придбати спеціальне ліжко, в якому Зинаїда може почуватися безпечно та комфортно, а її донька Алла може нарешті зайнятися своїми справами. 

“Ми дуже вдячні всім, хто нам допомагав, – каже Алла Набока. – таких людей багато. І я щиро бажаю, щоб у них все було якнайкраще. Зараз ми адаптуємося, звикаємо до нового життя, знайомимося з новими цікавими людьми та новою культурою”.